МІСЦЕ

ЗУСТРІЧІ

ОДЕСА

Mesto.Vstrechi.Odessa@gmail.com

+380 (66) 835-97-17

+380 (63) 171-18-44

Viber, WhatsApp, Telegram

 

 

 

ВІКТОР НЕКРАСІВ. МАЛОВІДОМИЙ РОЗПОВІДЬ ПРО ОДЕСУ

UA

RU

Віктор Платонович Некрасов має кілька текстів, пов'язаних з Одесою. Наприклад, нарис "Одесит є одесит", надрукований у "Російській думці" 12 липня 1984 року. За чотири місяці до смерті він написав статтю про М. Жванецького "Давайте поговоримо про сміх".

Віктор Некрасов брав участь у звільненні Одеси та у 1984 році написав про це мемуарний нарис. Машинописний текст цього нарису знаходиться в архіві Віктора Некрасова у Центральному архіві літератури та мистецтва у Києві.

Віктор НЕКРАСОВ

СОРОК РОКІВ З ДНЯ ЗВІЛЬНЕННЯ ОДЕСИ

10 квітня 1944 року війська 3-го Українського фронту під командуванням генерала армії Малиновського нічним штурмом за сприяння партизанів оволоділи великим морським портом та залізничним вузлом містом Одеса. Так звучало чергове повідомлення Радінформбюро.

У нічному штурмі я не брав участі і не дуже впевнений, що він був, але певною мірою у звільненні великого морського порту та залізничного вузла брав участь.

Того сонячного весняного ранку я вступив на Дерибасівську і Рішельєвську не вперше. Бував у Одесі і раніше. Відносився до неї, як справжній киянин, звісно, ​​з певним упередженням. Київ та Одеса споконвіку якщо і не ворогували, то суперничали. Кожен вважав себе вищим за інше. "У нас море! - вихвалялися одесити. - Найкраще у світі Чорне море!" — "А у нас Дніпро, — парирували кияни, — оспіваний ще Гоголем, з найкращим у світі річковим пляжем. А Хрещатик? Чого вартий один Хрещатик?" — "Ха-ха, — переглядалися одесити, — Хрещатик... А ви колись були на Дерибасівській? Ні? Тоді мовчите...

А наш Оперний театр? Другий у світі після віденського. А? А Бабель, Багрицький, Катаєв, Ільф і Петров — усі вони одесити..." — "І Паустовський та Булгаков теж одесити? - Іронізували кияни. - І взагалі, ми мати міст росіян..."

Суперечки ці продовжуються досі, хоча Одеса давно вже втратила свій вільний, бени-криківський, залишп-бендерівський дух, а Київ, ставши столицею, багато в чому випередив провінційну Одесу.

Мені пощастило, я ще застав непівську Одесу. Але, будучи хлопчиськом, не міг, на жаль, користуватися справжніми її благами — до ресторанів і всяких там рулеток ходу мені не було, доводилося обмежуватися кіношками та пляжами.

На превелике ж наше, визволителів, подив і, додамо, радості, квітнева сорок четвертого року Одеса зустріла нас духом забутого минулого — незліченною кількістю "бодіг", іншими словами, кабаків. І скажемо прямо, ми не так старанно їх обминали.

Одеса була окупована не німцями, а румунами — лише останні тижні господарювали в ній німці — і, як із притаманним їм гумором стверджували одесити, морально було, звичайно, важкувато, але жити було можна. Вони ж не фашисти, вони елементарні шахраї та спекулянти, ці румуни. Воювати не люблять і не вміють, а от сперечатися, що погано лежить, великі фахівці. Ні, не грабували, крали. І, взагалі, не злі. Дітей любили, цукерки давали.

 

Особливо нас вразило, коли ми увійшли до Одеси, це велика кількість молодих здорових хлопців. За прилавками крихітних магазинчиків, біля стійок тих самих бодег-кабаків, та й просто без діла, що валяються вулицями. Усіх їх на третій-четвертий день взяли до армії, і дехто з них згодом не так уже й погано воював.

Військові історики стверджують, що так звана Одеська операція 1944 року тривала з 26 березня по 14 квітня, іншими словами майже три тижні. Нам же, визволителям, здавалося, що якихось два-три дні.

За майже три роки війни ми відвикли від міст — після сталінградських сліпих бліндажів нам українські хати здавались хоромами, а сільське сало, молоко і сметана — лукуллівським частуванням, — тут же, в Одесі, хитроокі одесити у своїх бодегах пригощали нас справжньою голстою ковчею арнауткою, смак якої ми давно вже забули. Була, звісно, ​​і кава. Про інші напої, міцніше, не говорю вже. Завдяки їм три тижні і здалися нам трьома днями.

До речі, про каву. До моменту, коли ми, нарешті, виявили один одного — після другої бодеги мій славетний 88-й Гвардійський саперний батальйон розповзся по всьому місту, і навіть виконавчий начштабу Щербаков не в силах був його зібрати — так от коли втратив мене вірний мій Валега виявив мене сплячим на якийсь порожній даче:

— Чув я, товаришу капітане, що ви любитель кави. Так ось, знайшов я в німців цілий мішок цієї кави. Якщо бажаєте, можу зварити.

— Звари, звари, Валега, люблю.

І він пішов варити. Варив щось дуже довго.

- Ну, як у тебе там кава? Довго ще?

Він розгублено розвів руками.

— Варю, варю, товаришу капітане, а воно ніяк не розварюється.

 

Виявляється, милий мій зброєносець посилено варив у своєму казанку не мелену каву, а в зернах...

— Хто ж його знав, — бурчав він зло, роздратований. — Адже вперше бачу. Іди здогадайся.

Багато сміху викликав і сухий лимонад у порошку. Солдати знайшли цілий вагон, набитий якимись паперовими пакетиками. Не роздумуючи, висипали вміст, жовтий порошок у свої пащі. І порошок запінився. Тільки потім хтось здогадався, що його треба у воду та розмішати.

— А якщо отрута? — кричав на них той же Щербаков. — Порошки жеруть, гади. Бачиш уперше — спитай. Ні, одразу ж у глотку...

 

Окрім вагона з лимонадом і кавою був виявлений і шоколад, і какао, і м'ясні консерви, коротше, коли всіх удалося врешті-решт зібрати, у кожного солдата за спиною або в руках був сидор завбільшки з будинок, і не розлучалися вони з ними, потім уже поповнювалися в селах, аж до самого Дністра, куди ми прийшли тільки в дні.

Ну, а Одеса, сама Одеса, яке вона справила на нас враження? Чудове! І не лише через боді. Місто майже не зруйноване, так, дві-три випадкові руїни, оперний театр — той самий, другий після віденського — на місці, Дерибасівська сповнена життя, на Приморському, нині Фельдмана, бульварі баби торгують справжніми довгими розпеченими насіннями «кінський зуб» і копченою скумбрією «качалкою». море, ах, Чорне море, хор-ро-ше море!

Першого ж дня я змусив увесь батальйон, ну не весь, половину, роздягнутися і кинутися до нього. Холодне ще, але скільки радості, скільки веселощів, скільки солдатського реготу викликало воно, це Чорне, справді гарне море.

Ну, а потім кинулися зігріватися...

Отак і звільнили ми Одесу. Приємно згадати.

28.3.84 р.

(Підготовка тексту Олександра ПАРНІСА, odessitclub.org)

Фотографія гвардії капітана В.П. Некрасова, 1944р. З архіву пасинка письменника В.Л. Кондирьова.

 

+380 (66) 835-97-17

Viber, WhatsApp, Telegram