МІСЦЕ

ЗУСТРІЧІ

ОДЕСА

 

 

Головна

Статті

Фото

Інтерактивний музей

UA

RU

Так ось вона яка – Одеса! Сонячно о п'ятій ранку, всюди свіжа зелень, квіти та кішки. Так багато кішок на вулицях я не бачила ні в Москві, де навчалася, ні на Донеччині, де жила. Трамваї вже ходили, але їхати не було куди. Цього травневого ранку п'ятдесятого року я щойно зійшла з поїзда, зберігаючи в нагрудній кишені призначення на роботу. Я знала, що всі установи розпочинають свою діяльність з дев'ятої години ранку і сіли в привокзальному скверику чекати хоча б восьмої години. На кожній лавці сиділо кілька людей, а під лавкою кілька кішок, яких люди охоче годували. Тихо спитала сусідку:

- Скажіть, будь ласка, до кіностудії, яким трамваєм можна доїхати?

- На кіностудію ВУФКУ? – ніби зраділа вона. – А ось сюди, номер п'ятий.

Я вперше почула це знамените одеське слівце. (Зауважу в дужках, корінні одесити пишалися, що у них є своя особлива мова. Начальник хроніки Василь Яворський якось продекламував таку фразу: «Паря, кнацай, мониш кліфт коцає! Хапай галиш, гач по байдану, відканає зараз, що означало зараз, що означає! Хапай камінь, дай по голові, відстане одразу».) Потім «туди-сюди» посипалися з усіх боків: найближчі сусіди пояснювали маршрут, остаточно заплутавши мене, - на Французькому чи на Пролетарському бульварі знаходиться ця ВУФКУ. Виявляється, це було те саме. Ще я дізналася, що поруч із Чорноморською кінофабрикою (ну, прямо як у «Золотому теляті»!) знаходиться знаменита клініка хвороб очей. Одесити явно пишалися нею. А до дев'ятої години радили побувати на Приморському бульварі. Це кінцева зупинка. Я послухалася їхньої поради.

На останній зупинці «Грецька площа» стояла будочка з парфумерією, я почала розглядати пробні флакончики парфумів. До одного був прикріплений маленький клаптик паперу з написом: «Сірен як білий». Духи «Білий бузок» вважалися тоді вишуканими, дістати їх було неможливо, а тут – будь ласка! Привіт, Одесо!

 

9 травня 1950 року я стояла біля гарних воріт цієї ВУФКУ. З висоти на мене дивилися два леви, що вискалювалися. Пройшовши через прохідну, застигла здивовано – переді мною простягалися грядки огірків та картоплі. На гряжках так само застигли, роздивляючись мене, два блондинисті хлопці в гарних синіх комбінезонах – як потім виявилося, гример Володя Талала та звукотехнік Буба Блогерман.

- Ви у дирекцію? – спитали вони. - Проводити?

- Дякую. Мені вже пояснили.

Я спокійно пішла алеєю справжнього саду. Повітря було напоєне запахом бузку. Тут мене наздогнав чорнявий вузькоокий чоловік років сорока з невеликим, перекрив собою дорогу:

– Ви новий редактор? - спитав він. – Я режисер кінохроніки Матусевич. Я на вас так чекав, тільки чомусь думав, що ви блондинка.

- Перефарбуюсь, - пообіцяла я, але обіцянку так і не дотрималася.

І знову мене зустріли два тепер уже лежачі леви, від них ліворуч – до італійського дворика – там знаходиться дирекція. Серце забилося частіше.

Напустивши на себе максимум солідності, увійшла до кабінету директора. Приготувалася до серйозної розмови. За столом сидів блакитноокий старий (втім, він себе старим не рахував, йому було шістдесят) Олександр Котишев.

- Ну, здайся, яка ти? - Весь кабінет освітлився його усмішкою.

Я представилася і відразу попередила, що в московському главку обмовила собі хоч якесь житло і право писати сценарії для своєї студії.

- У нас тільки хроніка, навчальні та науково-популярні фільми, - ніби перепрошуючи, сказав директор.

- З чого розпочинати роботу?

 

- Зараз тобі покажуть кімнату, потім піди нарві собі букет бузку. – Познайомитись з усіма встигнеш завтра, тут такий паноптикум! - Він розвів руками.

Кімната опинилася за стіною директорської квартири, в ній стояло залізне ліжко, письмовий стіл без ящиків, покритий запраним простирадлом, на якому красувався слід брудної долоні. У кутку – табурет з оцинкованим відром. Воду треба було носити з двору, туалет був там же. Вікно виходило на гараж, де із запасних частин збирали чорну довгу ЗІМ, у Москві на таких машинах їздило тільки високе начальство. Біля стіни височіла викладена зеленими кахлями піч, що опалювала квартиру директора і водночас мою кімнату. Взимку це обернулося великою перевагою: самої топити не доводилося. (Пізніше у цій кімнаті обладнали диспетчерську гаражу, а у квартирі директора – медпункт).

Звичайно, я одразу побігла на урвище – дивитися на море. Я бачила його у своєму житті двічі: вперше в Єйську, коли мені було шість років, вдруге в Сочі перед захистом диплома. Дивилася на неосяжну водну широчінь і згадувала, як мій одинадцятирічний брат перед моєю поїздкою до Одеси запитував: «Яке воно – море? Вдвічі більше за наш ставок? Уп'ятеро більше?» Коли він за півроку приїхав до мене, довго стояв на обриві.

- То в скільки ж разів море більше за наші ставки?

Він тільки вражено зітхнув.

Першого дня я блукала садом, дивуючись, скільки тут сортів бузку! До мене примостилися рудий кіт і собака Альма з зарослою шерстю мордою, я згодувала їм булку з ковбасою, яку дала мені в дорогу мама, і звірі супроводжували мене всюди. З кущів вискакували дикі кролики.

 

Наступного дня знайомилася із працівниками кіностудії. Ніхто не називав своє по батькові: Фофа, Тосік, Аба, Дука, Люсик, Бума. Розібралася я не одразу. Фофа виявилася Єфросинією, Люсик – Іллею, Тосик – Антоном, Дука – Євдокією, Аба та Бума – Абрамами.

Дізнавшись, що я володію німецькою мовою, директор зрадів. На студії були дві чудові кольорові копії німецьких трофейних фільмів: «Дівчина моєї мрії» з Марікою Рок у головній ролі та «Барон Мюнхгаузен», випущені до ювілею «Дефафільм». Обидва фільми подарував Георгій Костянтинович Жуков під час свого перебування командувачем Одеського військового округу. Цими фільмами пригощали приїждже начальство і не лише кінематографічне. А я перекладала: ні шукати перекладача, ні платити не треба – зручно! Але якщо «Дівчину моєї мрії» я перекладала граючи, навіть тексти пісень, то з паном бароном справа була гірша. Я могла перекласти кожну фразу, але не докопувалася до головного сенсу: розуміла, що йдеться про перевагу німецького духу, втіленого образ Мюнхгаузена. Була у фільмі і роль Катерини Другої – наголошувала, що за походженням вона німкеня. За кілька років Міністерство кінематографії ці фільми відібрало. Адже це був подарунок! Подивитися б «Мюнхгаузена» зараз. Фільм десь існує.

 

Одеську кіностудію я любила змалку. Після переглядів фільмів «Моряки», «Таємничий острів» із кінотеатру бігла додому, і доки мелодії звучали в голові, по слуху відтворювала їх на фортепіано. Яка насолода потім усвідомлювати, що ти з подругами першою заспівала пісні з фільму! Хіба могла я тоді думати, що сама братиму участь у створенні фільму? Але це було трохи пізніше, а поки що, в перші дні я здебільшого знайомилася з місцем моєї майбутньої роботи.

Кінофабрика обслуговувала Молдавію, яка не мала своєї кіностудії, ми знімали для неї спочатку один кіножурнал на місяць молдавською мовою, для чого щоразу привозили автора тексту, консультанта з мови з Кишинева. Диктор завжди лаявся з консультантом щодо правильності фрази. А я нічого не розуміла.

- Ви вимовляєте румунською! – обурювався консультант

- А як це звучить по-молдавськи? – цікавилася я.

Вимовлялася та сама фраза з тих-таки слів.

- То в чому різниця?

- По-молдавськи говорять твердіше.

Незабаром ми стали робити два кіножурнали на місяць молдавською та російською мовами. Розбирати стало легше, але роботи побільшало. Доводилося десять днів на місяць жити у Молдові – шукати сюжети, і оператори корпункту вимагали, щоби я розробляла їх. У ВДІКу нас хроніці не вчили, я не знала, що пошуками сюжетів та їх розробкою повинні займатися самі оператори, іноді з режисером. Натомість мені було цікаво. Вражав веселий народ Молдови, який у той час жив у злиднях, але при будь-якій зйомці міг завестися з півоберту і видати такий танець, що все навколо запалювалося. Пам'ятаю, в коло танців влетіла якось старенька з дитиною на руках і навіть інвалід на деревині. На час перебування в Кишиневі нам давали талони на обіди в їдальні Центрального Комітету компартії, обіди були рясні, ресторанні і дуже дешеві.

Режисер Матусевич протягом усього відрядження ходив на пляж – накопичував матеріал! Його отримувала та розписувала монтажниця. Числа 28 кожного місяця він сідав за стіл і гарячково склеював окремі сцени, викидаючи (не особливо вдивляючись) зайві метри. Монтажних столів з екранами на той час не було, матеріал дивилися на мовіолі через маленьке віконце зі збільшувальним склом. Пресу для склеювання плівки не було, плівку зачищали бритвою, накладали краї один на одного, мазали клеєм і проводили нігтем. Всі ці премудрості я спіткала дуже швидко. Поспіхом писався текст, частіше доводилося це робити самій. Куди йшли виписані за нього гроші, я дізналася пізніше. У не меншому поспіху проводилося озвучення і першого-другого числа наступного місяця ми везли кіножурнал здавати в ЦК партії Молдови, благаючи оформити і прийняти його двадцять восьмим чи хоча б тридцятим числом минулого місяця.

 

Незабаром я запропонувала запровадити графік роботи кінохроніки, розписавши, хто і що в який термін маю зробити – так, щоб до п'ятнадцятого числа кожного місяця був готовий один кіножурнал, а до двадцять восьмого – другий. Я не підозрювала, що винаходжу велосипед: виявляється, усі кіностудії хроніки Радянського Союзу працювали за подібним графіком.

З книги Е.М. Рудих «Як робилося кіно в Одесі»

 

Євгенія Михайлівна Рудих народилася 22 лютого 1925 р. у Донецьку. Закінчила сценарний факультет ВДІКу. У п'ятдесяті роки разом із Петром Тодоровським, Вадимом Костроменком, Марленом Хуцієвим, Станіславом Говорухіним прийшла на Одеську кіностудію та брала найактивнішу участь у створенні її творчої особи. Наприкінці 60-х Євгенія Михайлівна брала участь у відкритті телевізійного об'єднання, де на замовлення ЦТ було знято «Д'Артаньян і три мушкетери», «Циган», «Місце зустрічі змінити не можна» та багато інших фільмів.

Євгенія Михайлівна пішла із життя у день народження кіностудії – 23 травня 2007 року.

 

 

 

 

Назад до статей